2 вересня у Червоненській школі було відкрито меморіальну дошку героєві-   уродженцю села Червоне  Денису Кені, який загинув, захищаючи рідну Україну від  сепаратистів.  В заході взяли участь голова Сумської районної ради Володимир Балицький, депутати районної ради Станіслав Вігран, Тамара Іщенко, директор Червоненської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Сергій Іщенко, вчителі та учні, представники громадськості, бойові побратими Дениса, мама Надія Петрівна.

    Із щемливими  спогадами про свого  колишнього учня  звернувся до присутніх  керівник школи.

    Очільник Сумської  районної ради Володимир Балицький у своєму виступі, зокрема, сказав:

    - Хочу вибачитися від імені влади , від імені політиків, що  дозволили розв’язати неоголошену війну на  Сході,  хочу вибачитися перед матір’ю , яка втратила сина. Низький уклін Вам, Надіє Петрівно, що ви виростили   справжнього українця. Ваш син не пожалів віддати своє життя за незалежність  України, за мир, за наше щасливе  сьогодення. У роки другої світової війни  українці разом  з росіянами перемогли  фашизм, тепер  між нами – збройне протистояння. Наше прохання  до української влади: все зробити, щоб припинити кровопролиття на Сході, щоб не гинули наші  сини і запанував  мир  в Україні.

    Право відкрити меморіальну дошку надано однокласникам загиблого - учаснику АТО Станіславу Кібукевичу та Юлії Луніці.    

    Хвилина мовчання, постріли пам’яті, багато квітів, які поклали  до відкритої меморіальної дошки школярі, представники Сумської ради, мешканці  Червоного. І - заплакана згорьована мама Дениса. Вона залишилася одна – єдина на цьому світі. А сподівалася ж на інше.

    Цієї осені син мав бути дуже щасливим.  Чекала на Дениса зо дня на день. Він планував  повернутися  із буремного Сходу і відгуляти весілля. Великий, ошатний будинок чекав на свято. Вийшло інакше. Страшна звістка підтяла Надію Петрівну Кеню, ніби серп пташину у густій траві… Біла спальня, яку замовив син, перебуваючи у відпустці,  тепер щодень крає матері згорьоване серце…

    Вона гордиться сином: «Він був у мене чесним і справедливим. І, хоч як не умовляла, пішов боронити рідну Україну від сепаратистів». І печалиться від болю, що є незагойним : один – єдиний її син, її кровина, лише в пам’яті, лише в серці…

 

Герої не вмирають і не вмруть,

Героїв пам’ятатимуть віками.

Їм славу віддають

І голову схиляють перед ними.